В одному невеликому селі жила жінка з трьома дітьми – старшим сином Іванком та двома сестрами-близнюками. Чоловік дуже хворів і помер. І тоді в сім’ї за батька дівчаткам став старший брат. Оленка та Галинка дуже любили Іванка й у всьому слухалися його.
За селом був великий дрімучий ліс, до якого так хотілося піти дівчаткам.
-Іванку, любий !-обізвалася Оленка.
-Братику, ріднесенький ! –підтримала Галинка.
-Що таке, лисички-сестрички ? –
-А ти пам’ятаєш свою обіцянку повести нас до лісу ?
-Так. Завтра зранку підемо.
Дівчатка ледве дочекалися ранку. І він все-таки настав. Сестрички швиденько повмивалися, поснідали й були готові до подорожі. Надворі була чудова погода. За веселою розмовою діти й незчулися , як добралися до лісу.
-Дівчатка, любі мої, з лісом треба бути на Ви.
-Як це ?
-Його треба поважати, бо інакше може бути дуже погано.
І ось лісова стежина. Уздовж неї росли красиві лісові дзвіночки.
-Яка краса! – на весь голос крикнула Оленка.
-Давайте нарвемо букет, - запропонувала Галинка.
-А подивіться на квіти. Бачите : вони сумно схилили голівки. Як ви думаєте , чому так засмутилися тендітні створіння.
Сестрички мовчки дивилися на квіти.
-По-перше, їм буде боляче, по-друге, вони не хочуть розлучатися з лісом, -продовжував говорити хлопець.
Раптом сталося диво. Після слів Іванка дзвіночки закивали голівками, ніби погоджуючись з ним.
-Так, так, так,- почулися тоненькі голосочки.
Діти помилувалися весняним цвітом й пішли далі. Сонечко ласкаво усміхалося з неба. А з-за кущів визирнув зайчик, який, ніби вітаючись, простягув лапку. З дерева на дерево стрибала білочка й кидала їм гостинчики – горішки, які залишилися після зими.
Ліс був переповнений дзвінким щебетом. І ось Галинка побачила на низенькому кущику гніздечко з пташенятами. Оленка тільки-но хотіла взяти одного, як їхня мати, хвилюючись, почала тривожно кружляти навколо.
-Не бійся, не візьму твою дитинку, - сказала дівчинка. У відповідь почула :
« Дя - ку –ю !»
Діти вслухалися у дзвінке зозулине «ку-ку», соловейкове «тьох-тьох», горобине «цвірінь-цвірінь» й прямували далі.
-Обережно, не наступіть на мурашник, бо його будувати ой як
важко !
-Ми вже так заморилися. Давайте відпочинемо й поїмо, - забажали дівчатка.
Маленькі мандрівники сіли під білокорою березою й смакували бутербродами.
Раптом звідкись донеслося незрозуміле шарудіння. Через декілька хвилин вони помітили, як, продираючись хащами, до них наближалося троє хлопців. Вони були подряпані. Ноги в цих відчайдухів понабрякали від укусів. Усе тіло покрито червоними стрічками, ніби від батога. В очах видно страх і переляк.
-Що трапилося ?- запитав Іванко.
Трішки заспокоївшись, хлопці почали розповідати. Виявилося, вони також прийшли помилуватися красою зеленого царства . Та відпочинок у них був не такий, як треба. Коли «шматували» квіти, їх покусали якісь комахи. Розлютована пташка подзьобала їхні руки, як видирали яйця з гнізда. А потім ще й роздратований дикий кабан мало не роздер на частини. Довелося брати ноги на плечі й тікати. Колючі зарості чагарників подряпали, покололи безжально тіло. Коли бігли, натрапили на мурашник, зозла розкидали, розтоптали його. Звичайно, комахи позалазили їм під сорочки й так покусали, що на них не було живого місця.
-Проклятий, злющий ліс !- вигукували хлопці.
Дівчатка ж, повернувшись до братика, серйозно спитали :
-Іванку, хлопці, мабуть, були з лісом на ти ?
-Розумниці ви мої, -відповів той.
А ви подумайте, чому сестрички запитали так.
Ковальчук Вікторія