Етюд "Осіння мелодія"

        Пізня осінь  неквапливо мандрує рідним краєм. Над неозорими просторами лине тужлива пісня вітру. Я на мить завмираю й прислухаюся до мелодійних звуків симфонії. Вони вражають силою й виразністю тембру. 

        Вітер торкається мого обличчя, обдає прохолодою й стрімголов прямує до саду.  Між майже оголеними вітами дерев лунає його сумовита пісня. У ній відчувається жаль за оповитим зеленню літом, за лагідними променями ясного сонця. На мить вітровій, здається, мені могутнім велетнем, який владною рукою пригинає беззахисні крони дерев,  бродить серед  принишклих сухих трав. З кожною хвилиною його негучний свист переростає в нестямний шум. Вітрові, напевно, щось не сподобалося, і він починає бешкетувати. Він гонить по небі  свинцеві хмари, наштовхує їх одна на одну, піднімає вихор пилу на стежині, несамовито крутить опалим листям, рвучко ламає тоненькі гілки й гнівно кидає їх на землю. Сильний і невблаганний, він розбурхує природу. У його пісні чути ноти напруження й збудження. Вітер виє, ридає, стогне. Ще мить – і він притихає. Повітря наповнюється дріботінням дощових крапель. Вода дзюрчить, хлюпотить, дзеленькає. Здається, хтось невидимим срібним молоточком б’є по вітах та поодинокому листю. Вітер на ходу підхоплює прозорі струминки, і, наспівуючи якусь веселу пісню, розбризкує їх по землі. Утомившись, він перестає скакати й притихає. Ледь-ледь чути лише якісь приглушені звуки. Можливо, маестро взявся за написання колискової. З-за куща калини долинає задумлива мелодія. Моє вухо вловлює тихі-тихі слова: «Спи, земле, засни…».

         Раптом величну безмовність і спокій порушують гучні звуки. То вітер знову подає свій голос. З новою енергією він повіяв на журливі дерева й кущі. Стоголоса осіння пісня бринить наді мною, шириться навколо. Буйний вітер посилає листопаду прощальну меланхолійну мелодію. Високо в піднебесся злинають щемливі рядки , переповнені золотим шелестом листя, сумовитим курликанням журавлів, тьмяним цвітом холодних хризантем, тріском брунатних каштанів, шепотом гілок, плачем тоскного дощу. Мене пронизують приглушені звуки жалібної пісні.

        Десь у гущавині чуються високі регістри. «Що це?» - думаю собі. Оглядаюся – і прямо на мою долоню падає перша біла-біла сніжинка. Вітер-вітровій підхоплює її й зникає за яблунею. Я повертаюся до хати, а в саду ще довго не змовкає музика. То вітер, виграючи на цимбалах, складає величальну пісню  білосніжній красуні – зимі.

                                                                                                                            Александрова Дар’я